UKRAINIAN MUSEUM OF CONTEMPORARY ART (UMCA) — мережева інституція, яка об’єднує професіоналів сучасного мистецтва по всій країні та уможливлює зустріч різних аудиторій з творчою уявою митців, забезпечуючи продуктивний суспільний діалог про спільне майбутнє.
UMCA було створено ГО «Музей сучасного мистецтва» у 2023 році. ГО МСМ опікуватиметься розвитком мережі та її колекції, доки вона не стане легітимною частиною державного музейного фонду України. Об’єднані спільною місією, цінностями та колекцією, автономні ланки мережі в різних містах України взаємодіють через цифрову платформу, яка надає доступ впорядкованої бази творів українського мистецтва другої половини XX–XXI століть із державних та приватних колекцій.
ТИ ЯК?
Інавгураційний проєкт UKRAINIAN MUSEUM OF CONTEMPORARY ART, що проходив з 31.05 по 01.07.2023 в Українському домі в Києві.
ТИ ЯК? — запитання, яке з 24 лютого 2022 року перетворилося в усталений прояв любові. Це і назва виставки, і прояв турботи, і співпереживання.
Ми запитуємо себе та кожного з нас:
ТИ ЯК, ГЛЯДАЧУ_КО?
ТИ ЯК, ХУДОЖНИКУ_ЦЕ?
ТИ ЯК, МИСТЕЦТВО?
СВІТЕ, ТИ ЯК ВЗАГАЛІ?
Основа виставки – «Архів мистецтва воєнного стану». Від 24 лютого 2022 року команда ГО МСМ збирає мистецтво, створене під час повномасштабного вторгнення з соціальних мереж, де художники діляться своїми творами. Архів завершить поповнюватись у день припинення воєнного стану в Україні. Хронологічний принцип архівування вплинув на ідею виставки: ми думаємо про простір «Українського Дому» різними часовими відтинками, які минають у повномасштабній війні.
Ми запрошуємо глядача пройти шлях від сьогодення — 1-2 поверхів — до перших декількох тижнів повномасштабного вторгнення, що чекають на 5 поверсі, згадати себе в кожному з цих періодів і сприймати твори як документи станів інших людей у цей час. На зворотному шляху час розрівнюється, стає звичним. Виставка розливається від 24 лютого у сьогодні – у місто в війні, яке зустрічає вас одразу за порогом «Українського дому».
Організатори:
Український музей сучасного мистецтва UMCA, заснований ГО МСМ
Платформа культури памʼяті Минуле / Майбутнє / Мистецтво
Національний центр «Український Дім»
Кураторська група виставки:
Єгор Анцигін
Ольга Балашова
Галина Глеба
Юлія Карпець
Анна-Марія Кучеренко
Тетяна Лисун
Катерина Лібкінд
Олександр Соловйов
Автори та авторки:
ательєнормально
Анатолій Бєлов
Анатолій Болдирєв
Алевтина Кахідзе
Аліна Якубенко
Андрій Рачинський і Даніїл Ревковський
Анна Звягінцева
Антон Карюк
Антон Саєнко
Богдан Бунчак
Богдана Заяць (my_pet_spider)
Валерій Марущак
Василь Дмитрик
Василь Ткаченко
Вероніка Моль
Віктор Покиданець
Вікторія Розенцвейг
Віталій Кохан
Віталій Матухно
Вітя Пашин
Вітя Петруня
Влада Ралко
Владислав Краснощок
Галина Нікітіна
Гамлет Зіньківський
Георгій та Еліза Мамардашвілі
Данило Галкін
Данило Мовчан
Данило Немировський
Дарія Кузьмич
Давид Чічкан
Денис Саліванов
Добриня Іванов
Елена Субач
Єва Кафідова
Євген Клименко
Євген Самборський
Євген Штейн
Єгор Анцигін
Жанна Кадирова
Женя Лаптій
Ігор Бондаренко
Ілля Ісупов
Інга Леві
Інна Харчук
Каріна Синиця
Катерина Алійник
Катерина Берлова
Катерина Лібкінд
Катерина Лисовенко
Катя Бучацька
Катя Лесів
Катя Лібкінд
Костянтин Поліщук
Кристина Мельник
Лада Наконечна
Лео Троценко
Леся Хоменко
Люся Іванова
Марія Леоненко
Марина Талютто
Маша Шубіна
Миколай Бабійчук
Михайло Алєксєєнко
Мимюзікл
Міколай Хиляк
Назар Білик
Ната Левітасова
Нікіта Кадан
Олександр Крижановський
Олексій Мінько
Олексій Сай
Олена Науменко
Ольга Марусин
Ольга Штейн
Павло Величко
Поліна Вербицька
Поліна Полікарпова
Прикарпатський театр
Роман Михайлов
Роман Михайлов та Аліса Бондаренко
Саша Курмаз
Саша Рошен
Світлана Гриб і Сергій Спіжовий
Сергій Ануфрієв
Сергій Западня
Тамара Турлюн
Тіберій Сільваші
Тімур Ткаченко
Юлія Данилевська
Юрій Болса
Юрій Пікуль
Яна Гудзан
Яна Кононова
Ярема Малащук та Роман Хімей
Kinder Album
ПРОЄКТ РЕАЛІЗОВАНО ЗА ПІДТРИМКИ:
Швейцарська Конфедерація,
The Andy Warhol Foundation for the Visual Arts,
Artists at Risk Connection: ARC,
Ощадбанк,
ERGO
Менеджмент виставки: Тетяна Лисун
Дискусійна програма:
Платформа культури пам’яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво
Кураторки: Оксана Довгополова, Катерина Семенюк
Графічний дизайн:
3Z Studio
Даша Подольцева
Публічні комунікації:
Катерина Іголкіна
Валентина Клименко
Ольга Носко
Марія Халізєва
Координація виставки: Аліса Гришанова
Виробнича агенція: How production
Поліграфія: Метеор принт
Особлива подяка:
Володимир Бородянський
Руслан Нонка
Ксенія Пятигіна
Ілона Шнейдер
Проєкт реалізується в рамках програми «Культура пам'яті в повоєнній Україні» (Post-War Memory Culture in Ukraine/ PWMC), що впроваджується ГО «Музей сучасного мистецтва» (ГО МСМ) у партнерстві з Платформою культури пам’яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво за підтримки Швейцарії. Куратор(к)и програми: Ольга Балашова, Юлія Гнат, Оксана Довгополова, Катерина Семенюк, Гнат Забродський
ПАРТНЕРИ:
ГО «Музей сучасного мистецтва»,
Міністерство культури та інформаційної політики України,
Швейцарська Конфедерація,
Всеукраїнська програма ментального здоров’я «Ти як?»,
ГО «Безбар’єрність»,
Ukraine. Out of blackout,
Artist at Risk Connection: ARC,
Ukrainian Emergency Art Fund,
Український кризовий медіа-центр,
Starlight Media
ІНФОРМАЦІЙНА ПІДТРИМКА:
Марафон «Єдині новини»,
Радіо «Байрактар»,
KARABAS,
Контрамарка
Креативний продюсер створення 3D туру виставкою — Ілля Заболотний.
Anima — це інноваційний підхід до оцінки психічного здоров'я, використовуючи технологію слідкування за очима для діагностики тривожності та депресії.
Дізнайтеся більше та пройдіть тест на anima.ua
На виставці "Ти як?" відвідувачі мали шанс пройти цей тест, відчуваючи вплив мистецтва на своє самопочуття.
З результатами дослідження можна ознайомитись тут.
У цей час тривають ракетні обстріли та блекаути; зимовий наступ російських військ на Вугледар; героїчна оборона Бахмута; навчання українських військових у країнах-партнерках. Поки триває ця виставка, може трапитися різне, наприклад, втілитися наша заповітна колективна мрія.
У цій частині експозиції ми святкуємо різноманіття станів, відтворених у мистецтві та кураторских текстах, їх зустрічі. Таке багатоголосся далеке від єдності думки і руху, які ми відчували навесні минулого року. Тут різність стає ландшафтом, полем для нюансів, які здаються більш природними та ближчими до реальності, ніж одна на всіх думка або неподільне почуття. Ініціативи, думки та активності перетворюються в ідейне бурмотіння, рух якого в мінливому сьогодні годі передбачити.
У цей час відбулася деокупація Харківщини та частини Херсонщини; повернення частини полонених, у тому числі азовців, додому; стали очевидними викрадення українських дітей з окупованих територій до російської федерації; ракетні обстріли українських міст; блекаути. Тут годі чекати на швидке завершення війни, побут почав нормалізуватися в умовах воєнного стану.
Цей поверх нагадує музей, але не є ним. Тут присутній погляд, з яким ми почали міркувати про мистецтво влітку. Це радше музейна перспектива, з якою створюємо комфортний простір для кожного твору. Окреслюємо надійну дистанцію для глядача, з якої мистецтво видиме, а твір відчутний незалежно від інших.
Відбулася деокупація частини Київщини, Житомирщини, Сумщини та Чернігівщини. Евакуаційні потяги. Міста стають волонтерськими осередками, кожний стає волонтером. Довгі комендантські години. Життя без можливости поглянути назад і без можливости планувати майбутнє.
Цей поверх, не призначений для експонування, був забудований іншими конструкціями, до яких ми додали власну. Таким чином він стає закритою тісною протилежністю до інших поверхів «Українського дому». Ми перетворили його в тунель, радше коридор, де під час повітряних тривог і не тільки ми ховали найцінніше. Місце, де відрізана можливість відчути тяглість і сполученність між часовими періодами.
Початок повномасштабного вторгнення. Ворог окуповує Приазов’я від Херсона до Маріуполя і Василівки, північні райони Київщини, Луганщини, Харківщини, Чернігівщини, майже всю Сумщину. Ворог атакує і обстрілює Київ, Харків, Чернігів, Суми. На околицях міст відбуваються тяжкі бої. Триває захист Гостомельського аеропорту.
Цей поверх – безпечне місце, з якого ми свідчимо найстрашніший період, позбавлений краю та часу. Простір майже вільний від мистецтва. Власна присутність стає визначальною. У тиші, у мовчанні, у точці повномасштабної війни ми потрапляємо у воронку, починаємо долати густий та щільний час. Важливими стають інтимність та взаємність питання «Ти як?», розгортається рух назустріч одне одному.
Простір виставки «Ти як?» важливий для сприймання її змісту та сенсів. Він спрямовує рух глядача вгору по спіралі п’яти поверхів «Українського дому», а після сходження – зворотний шлях донизу, де знову можливо поринути у насичену какофонію часу, означений кураторами тут як present continuous. Такий задум містить принцип «подвійної експозиції»: прокручування плівки навспак під час сходження поверхами та сезонами минулого року до апогею – 24 лютого 2022 та перших тижнів; потому "нормальний" плин-повернення. Отже, на нижніх поверхах маніфестована множинність. Однак така какофонія усвідомлена, це не безконтрольний хаос. Графічний острів експозиції збирає, структурує, пов’язує шумливе багатоголосся і строкатість в єдине поле інсталяції. Незграбну сполученість головних осередків експозиції можна відчути фізично, перебуваючи безпосередньо в атріумі нижнього поверху; а чи не “супрематичну” динаміку, заразом цілість її геометрії, видно “оком” завислого дрона з кола третього та п’ятого поверхів.
Екстремальність війни породжує плин часу, відмінний від звичних мирних днів. Час спресовується та пришвидшується. Зміни відбуваються стрімкіше, ситуативний статус-кво доконечно рухливий. Міниться все: фронтові зведення (від оборони до наступальних проривів та деокупації); ворожа риторика (від "Київ за три дні" до "президент не постраждав" після безпілотника над Кремлем); суспільний настрій після страху, жаху та тривог; суспільство, яке повірило у неминучість нашої Перемоги…Мистецтво не могло залишитися осторонь: на початку воно було у стані короткого заціпеніння, оніміння, потім уповні засвідчило себе вже зміненим і все частіше запитувало: "Як ми будемо жити після війни?" (як в одному з відео, експонованому тут, в атріумі).
Мистецтво миттєво здолало шлях від прямого реагування, коли на часі стали більш оперативні та швидкі медіуми, жанри та матеріали (рисунок, фотографія, відео, плакат, комікс, щоденник, "знайдені об’єкти", використання так званої "неконвенційної" матеріальности) до спроб поглибленого осмислення та узагальнення того, що відбувається. Мистецтво рухається пришвидшено до тої необхідної дистанції, яка дозволяє створювати твори, де в образі наявна не лише рефлексія, але й очуднення. Адаптується саме сприймання глядача: те, що викликає у житті біль та відторгнення, у мистецтві стає формою в найширшому діапазоні її естетичних категорій, де високе переплітається з низьким, а гарне з потворним.
Щодо поглядів та методів образу, помітних у цій частині виставкового простору, тут доволі варіацій: від ідеалізованих епіки та міту до суворого реалізму; від, здавалось би, неупередженого документа та щоденникової сповідальности до містифікацій та фантасмагорії. Разом з тим, стає очевидною головна роль образности – загостреної та особистої. Професійні якості заходять у затінок, у світлі залишається оголене індивідуальне "внутрішнє кіно"; те, що виходить з глибин підсвідомости. Невипадково, що багато творів тут наближаються до того, що зазвичай називають девіантним мистецтвом, зосібна арт-брюту: з одного боку, його підкупна безпосередність та щирість; з іншого боку, прихованість та різночитання складник кодів.
співкуратор виставки Олександр Соловйов
У цій залі ми хотіли проявити нагромадження думок і різноманітних дискурсів, які існують у суспільному полі, коли навіть загрозливі обставини вростають у наш побут і нормалізуються. Однак зараз бачу, як багато в них спільного і що вони про одне: про землю та семіотику, яку вона породжує. Це можуть бути спеціально сконструйовані символи, на кшталт прапорів та знамен, іконічних образів або ж просто позначень, як напис на паркані “Діти”. Усі вони стають рівнозначними у захисній функції, яка на них покладена, у способі означення території, яку ми наново усвідомили як власну.
співкураторка виставки Тетяна Лисун
Добрий день! Зараз ви на виставці «Ти як?», яка зібрала групу кураторів і велику кількість художників, аби виявити, як змінилось українське візуальне мистецтво від початку повномасштабного російського воєнного вторгнення. Перший поверх “Українського дому” вражає своєю відкритою формою, світлом навіть у найтемніший день. Виставковий простір тут побудовано за моделлю тотального змішування змістів, впливання, дискутування, суперечок та різності.
Розміщені на цьому поверсі твори найближчі до сьогодення. Як це можливо? Як можливо створювати мистецтво, коли у семиста кілометрах від виставки українські військові кров’ю та потом виборюють нашу землю і незалежність?
Нові час і відстань – категорії, які нас об’єднали та змінили наше світобачення. В один момент для всіх українців зупинився час, і війна стала на порозі. Час, який проживаємо разом, невтомно рухається вперед. Водночас боротьба триває: завдяки Збройним силам межа війни, не присутня в кожного вдома, відійшла до окреслених фронтових ліній. Ці поступові зміни дали нам можливість не ухилитися від проблеми, розпочати працювати, допомагати та усіляко наближати нашу перемогу.
Уважно вдивляючись, намагаючись відчути, запам'ятати зміни українського суспільства та мистецтва, кураторська група питає: "Ти як, глядачу? Ти як, художнику? Ти як, Світе?".
співкуратор виставки Єгор Анцигін
Ранок, коли все життя "до" розчавили під колесами першого російського танку, який знову перетнув український кордон. Цей день став точкою відліку нового життя для українців, початком безперервної колективної травми, масштаби якої ми наразі не здатні осягнути. Минув понад рік з початку повномасштабного вторгнення.
Фотографії зруйнованих будинків після ракетних ударів – це могло статись з кожним із нас. Дистанція між тілами зменшується, фотографії з деокупованих територій – це міг бути кожен з нас. Через екрани телефонів ми торкаємось до цих зображень, які назавжди закарбовуються в нашій колективній пам’яті. Разом ми переживаємо кожну нову трагедію, яка стрімко знаходить свій відбиток у мистецтві. Слова вичерпуються, в голові – лише образи. За вікном – гудіння генератора, шахеду, вибух. Всі зображення до того ж мають свій звук. Разом ми вчимося говорити про наш досвід, голоси зливаються в поліфонії, це спільний пошук нової мови для нової реальности.
співкураторка виставки Анна-Марія Кучеренко
Вагота слів приголомшує.
Майже рік потому все стало відчайдушно далеким та безпечним. Ріка розливається небом та трав’янистим полем. У затишку та в голосіннях, в усмішці та тривожних вечорах задухи. Світ болісно затишний. Болісно мій. Хто або що вирве його коріння? Та корінню годі проростати в роз’ятрених степах, випаленій землі.
Побіля гучномовця мене настигає сирена, через 10 місяців війни залишається лише впустити її до себе, налаштуватися на цю мелодію. В уяві сирена проникає в артерію та розкочується до сердця. Тіло знає, що всередині воно кольору крови. Тіло знає, десь вибух розтинає інше тіло. Химерно затишний згук сирени коркує тривогу всередині.
Збуваємо застиглість, яку від початку повномасштабного вторгнення віднаходили та брали за надійну опору в архетипах та мітах. Сьогодні ми провадимо міти на новий завиток: «Трипільська баба» та карпатський сирний коник виринають у Kinder Album, наново виображує козацькі клейноди Віталій Кохан, Віктор Покиданець унаочнює деколонізаційний метод щодо російської літератури.
Не оминути роботи Василя Ткаченка, які зберігають певну абстрагованість, притаманну звичним мітам, однак художник уникає монологічних відповідей та детермінованости простору. Новий завиток сьогодення неможливо замкнути в цілість. У світі квітує травнева прозорість болю, думки та пам’яти.
співкураторка виставки Юлія Карпець
Коли вчишся їздити на автомобілі, одне з головних завдань — відчути його обрис, ніби контур власного тіла. Адже коли рухаєшся, перевершуючи природні можливості, уповні стаєш собою лише якщо не дорівнюєш собі.
Найцінніше відчуття, яке кожен з нас пережив з початком вторгнення, – приналежність до БІЛЬШОГО. Коли сам не можеш нічого, але разом із іншими ви здатні на все. Контури тіла в цей момент стають невловними, гнучкими та рухливими. Вони охоплюють кожен із 603,700 кілометрів квадратних. Ця площа охоплює кожного, хто розуміє, що питання "Ти як?" не може бути перекладене на жодну мову світу, тому що йде далеко за межі усталених етикетів. Це питання потребує відповіді, якою може бути лише відлуння "Як ти?".
Ці чотири букви в питальній формі — відкритий код українського суспільства. Ми повторюємо їх, перевіряючи наявність зв’язку. З’язок виникає щоразу, коли питання звернене до якоїсь близької або далекої, та завжди не байдужої тобі людини, явища, предмету, будинку чи міста. Ця виставка про спільний контур нашого суспільного тіла, відчутий та усвідомлений за межами власного я.
співкураторка виставки Ольга Балашова
Ми в сьогоденні. Події річної давности відчуваються як момент минулого, який змінив все, але ще не завершився. Більше ніж 365-денний лютий був з потепліннями й відлигами, тяжкою свинцевістю згущених над нами хмар. У нескінченному лютому ми змінилися та адаптувалися до війни. Ні, не звикли і не нормалізували, але адаптувалися. Психологи кажуть, це нам потрібно для прийняття дійсности війни, бо бути у безкінечній напрузі та шоковому стресі на тривалій дистанції війни контрпродуктивно.
Вчимося чути одне одного, навіть коли маємо різні погляди на події та ситуації. Вчимося приймати складну реальність війни.
Наше сьогодення багатоголосе, цей лютий рік опісля повномасштабного вторгнення навчив нас зберігатися: зберігати свій зв’язок з реальністю, зберігати спокій і безпеку близьких, наскільки це можливо; зберігати життя наших військових, наскільки це нам доступно; зберігати мистецтво і пам’ятки; зберігати свідчення і докази; зберігати пам’ять; зберігати колективний спокій. У цьому акті збереження та множинності таких досвідів ми перевинаходимо себе знову. Інколи це какофонія, але я волію сприймати і бачити це як багатоголосся.
Сьогодні ми накопичуємо та архівуємо ці досвіди, щоби міцно вписати їх в історичну пам’ять та знову спробувати не забути.
співкураторка виставки Галина Глеба
Ця виставка проливається і розбризкується, тільки простір і стосунок до чітких періодів часу надають їй форму та напрям руху, він схожий на щось таке:
Взагалі для виставки ще дуже зарано, тож нічого до ладу не вдається зрозуміти, я намагаюсь просто засвідчити цей архів.
Зараз митці штовхають мистецтво здебільшого у примітивний спосіб так, як можна штовхнути гасло або кінцівку. Штовхають одне до одного і супроти або просто кудись, тільки заради самого руху. Простір нагрівається від цього тертя і штовхання, починає виробляти щось, гріє мене. Я опиняюсь в теплиці, з якої дивлюсь на живе місто та з якої все виглядає живим. Ні, я від початку була в теплиці, можливо, з того моменту, як погодилась брати участь у цьому проєкті. Виставка - це свідчення дистанції. Якщо я беруся за такий проєкт, я маю визнати цю дистанцію. Однак тепер для формування виставки дистанція не обов’язкова, необхідна хоча би дешева заклеєна напівпрозора стіна між мною, часом і всім, що я маю побачити живим, перебуваючи в комфортній для моєї думки температурі, близько 17°C.
Розгубившись у величезній кількості творів і обсягах роботи, наша команда, здається, зосереджується на більш проявленому аспекті українського сучасного мистецтва. Багато робіт, створені у 2022 році, залишились нами не поміченими. Основне кураторське завдання ми звалили на час і простір "Українського дому".
Це безпечний тоненький зріз із поверхні мистецтва. Популярна виставка в популярному місці з популярною назвою. Це свідчить про те, що стінка між нами та подіями занадто тонка для тонкощів і висновків.
співкураторка виставки Катя Лібкінд
Цей простір виник у потребі структурувати шалену реальність за звичною для суспільства формою – музеєфікувати досвіди, образи та історії. Надати їм повітря, простору та дистантність рецепції, навіть коли ми робимо це свідомо штучно. Навіть коли здається, що мистецтво не може демонструватися, оповідати чи досліджувати теми, яких торкалися до повномасштабної війни. Я так само волію думати, що ми маємо свідомо перевизначити мову та образність. Однак, можливо, це моя/наша ілюзія: начебто відтепер усе, навіть попередні структури світопорядку і системности, мають докорінно змінитися. Напевно, це наше когнітивне викривлення зі середини подій, і як раніше, бути не може?
Все повторюється, відтак артефакти поточних подій теж потраплять у музей: наші досвіди, візуальні образи, знання, а може, й емоції.
Музей дає змогу подивитися на себе відсторонено та перевизначити цінність такого досвіду. Це також інструмент для самопізнання, яке конче потрібне
співкураторка виставки Галина Глеба
Роботи цього поверху хронологічно приналежні до проміжку між літом 2022-го року та розгортанням контрнаступу.
Шок минув, ми призвичаїлись до нової реальности воєнного стану, виник особливий побут війни, обов’язковими атрибутами якого стали волонтерство та постійна підтримка армії. Тилові міста почали повертатися до практик довоєнного життя, реанімуючи майже знищену економіку. Західні партнери повірили: перемога України не лише можлива, але безальтернативна. З’явився простір для мистецької рефлексії. Художники повернулись у гру.
Здавалось, що все от-от завершиться нашою Перемогою...
Музейність цього поверху позірна у надмірі повітря, особливому світлі, відповідності художніх висловлювань масштабу та патосу інституції, завдання якої зберігати пам’ять. Це і є та сама перша виставка Українського музею сучасного мистецтва, що з’явився у країні, яка перемогла.
Та вона наче взята в дужки тим, що представлено на першому і четвертому поверхах. Бо війна триває і музеїфікувати її у такому вигляді було б трохи передчасно, але це можливість підгледіти майбутнє у шпарину і мати цей образ за орієнтир.
співкураторка виставки Ольга Балашова
Під час війни виникає відчуття: момент у теперішньому уже вписаний в аннали історії. Кожна подія стає свідченням, уламки – артефактами. Немає нічого другорядного, кожна деталь сповнюється значенням та підважує дійсність додатковим змістом.
Аналізуючи повоєнний досвід німців, В. Ґ. Зебальд пише: “коли на поверхню пробивається найжахливіша правда, ... оповідь швидко повертається до свого ненав’язливого розмовного тону, який кричуще суперечить тогочасній дійсності”. Червоні стіни, які імітують музейний простір, мали б створювати цей урівноважений ненав’язливий тон, крізь який звучить розмова про те, що відбулося та продовжує відбуватися. Так, наче вже існує безпечна відстань, яка зменшує тиск вирішального значення.
співкураторка виставки Тетяна Лисун
Це один з філіалів Музею Києва. Починаючи роботу з цим поверхом, ми зіткнулися з тим, що він брутально і хаотично трансформований в офісні приміщення, які перетворюють поверх у дивний та небезпечний об'єкт. Наприклад, в деяких місцях від стіни до поручней залишається менше, ніж 80 см. Цей простір став контрформою функціонального приміщення, тобто лише залишком чогось корисного.
Такі умови ідеально пасували до весняного періоду, тож ми лише трішки підкреслили незручність простору, замкнувши цю контрформу. У такий спосіб ми обмежили бачення інших поверхів і періодів.
Це суголосить місцю, в якому я опинилися на початку весни 2022: простір і час постійно прогиналися, виверталися, зникали, ставали чимось іншим. Від такого досвіду було ясне розуміння, що я жива як ніколи, але і відчуття того, що я постійно вивалююсь за простори. Те, що я називаю "жива як ніколи"- дія адреналіну.
Навесні митці почали швидко виходити з формату постів у Facebook, хоча все ще було важко уявити, як робити щось ближче до мистецтва, ніж до волонтерств. Тож багато з цих робіт я сприймаю як порятунок себе, коротку зупинку, аби схопити себе в просторі. Тут немає намагань сказати про час, є потреба його буквально фіксувати чи рятуватись від нього в мистецтві.
співкураторка виставки Катя Лібкінд
«Прорости у жилі війни навесні і її розірвати» — Катерина Калитко.
Оприявнити для себе зрушення реальности у війну та на третій тиждень відчути тяглість. Споглядати її відбитки у пейзажі, у мові та порухах. Поки навіть весна вагається поміж звичним минулим та загрозливим повітрям поточним. У «Фантомах» Люся Іванова зіставляє вечірню хмару, яка прозоріє сонцем, з хмарою азоту; сутінкове світло зі сутінками в комендантську годину; громовицю з вибухом.
Намагатися розвидіти простір та його набуті ознаки, так промайнулий лісовий пейзаж Елізи Мамардашвілі сповнюється чорнавим болем серед цвітіння. «Цвітіння та біль» - це також про порух у незвідність та далеч від дому. У кожному місці передчувати весну і знати, що тут вона знову не для тебе.
Гублячись, продовжувати говорити та виображувати: Валерій Марущак віднаходить нові способи побутування звичних мови та зображень. Галина Нікітіна в акварельних аплікаціях не підступається навіть до розрізнюваних образів. Як можна їх ословити? Ніяк. Три синоніми до «ніяк», аби точніше зрозуміти цей стан підібрати неможливо, тому що «ніяк» — займенникове слово. Вона заміняє, і більш нічого. Ще заперечує, але точно вже більш нічого.
Стороння кімната стає нутром. Просторе, злиняле, безпорадне. Тіні мене пробігають у стінах. За наступним кутом їх забирають хмари.
співкураторка виставки Юлія Карпець
Вже сходить сніг 2022 року, але весну не помічаємо. Вузькі переходи між вагонами, довжелезні черги на вокзалах. Затори у дорозі на виїзд з області. Ми не звикли до швидкости навколо, через яку неможливо розрізнити обличчя. Не можна фотографувати. Їдемо у потягу зі світломаскуванням. Ми здригаємося від повітряних тривог, стали жити у коридорі, бо більш безпечного місця в хаті немає. Зміна категорій безпеки та комфорту. Водночас усі змінили професії у країні барикад, КПП, шелтерів та безлічі військових та волонтерів. Чіпляєшся за реальність одного дня, бо розумієш, що на більше вплинути не спроможний. Готовий копати, в'язати, допомагати і робити будь-що задля перемоги, аби тільки прийшов наступний день, який так довго жевріє на горизонті. Комендантські години. DeepStateMap. Кожен бажає хату з бомбосховищем. Ми поки не оклигали, але вже чітко робимо і ясно думаємо. Мистецтво, яке вміщується у наплічник. Що для тебе мобільність у березні 2022-го року?
співкуратор виставки Єгор Анцигін
У перші дні повномасштабного вторгнення, під звук повітряних тривог та вибухів мільйони українців покинули домівки, помістивши всі можливі пожитки в об’єми одного рюкзака. Влада та засоби масової інформації розміщували інструкції з підготовки “тривожного рюкзака” ще за місяць до початку вторгнення. Вимоги до них – легкість, зручність, практичність, а вміст обмежувався набором для виживання. Збиралися поспіхом, тому речі залишались на домашніх полицях: улюблена книжка, дитяча фотографія, сімейна каблучка. Особисте не може вміщатися в об’єми рюкзака, наповненого аптечкою, водою, їжею, теплими речами.
У зимовому одязі українці зустрічали весну, звикали до звуку повітряної тривоги, шукали місце де зупинитись, паралельно віддаючи всі сили та час на волонтерство. Як відключити “фантомні” сирени? Лише подумки відвідували свій дім, лише в уяві відтворювали кімнати своєї квартири, лише в фотографіях та відео з місць “прильотів” бачили краєвид рідного міста. Нові точки на карті з’являлись вимушено, тимчасові прихистки важко назвати домом, хіба що чужим. Однак скотч на вікнах, заклеєний хрест-навхрест, робить будь-який краєвим подібним. Чи є в Україні безпечні місця? Колективна трагедія торкається кожного з нас, ми робимо крок на зустріч одне одному, вкотре об’єднуємось, пристосовуючись до нового життя. З надією на майбутнє, подумки.
співкураторка виставки Анна-Марія Кучеренко
Ціанотипний друк, прапорна тканина.
2022
Обрус.
Тканина, кулькова ручка.
2022
Супра – традиційне грузинське застілля. Ритуал єднання тих, хто сидить за столом. Супра ніколи не проходить без скатертини, яка покриває, приховує та оберігає стіл. Оберігає всіх, хто сидить за ним. Обрус – скатертина, яка використовується здебільшого для святкових подій в Україні.
Робота створена у співавторстві з батьком художниці напередодні їх спільної поїздки в Сакартвело – батьківщину тата мисткині, яку він не відвідував 24 роки та відвідає вперше за ці роки. Протягом тижня Еліза та Георгій багато розмовляли про скатертину та стіл як своєрідний простір єднання. Результатом цих розмов стало створення спільної скатертини, на якій відбились часи війни, біль, спогади про місця та біль у Сакартвело, про одного й того ж ворога.
Колискова 8.
Цифровий друк на папері, графітний олівець.
2022
CE NE BORŠČIVNYK (Це не борщівник)
Об’єкт, поліетиленовий пакет, вишивка.
2022
TURBO VOJNA (Турбо війна)
Об’єкт, поліетиленовий пакет, вишивка.
2022
Військовий секрет.
2022
Проєкт «Військовий секрет» був створений художницею після початку повномасштабного вторгнення. Мисткиня запрошує анонімно надіслати секрет, який народився після 24-го лютого для колективного мистецького проєкту. Ваш секрет може бути про страх, жагу, надію, тривогу чи радість. Головне – щирість.
Серія Подвійна експозиція.
Папір, олівець. 2022
«Подвійна експозиція» – це графічна серія Інги Леві, яку вона почала 26 лютого 2022 року, за декілька днів після повномасштабного вторгнення росії, та продовжуватиме до української Перемоги. Назва «Подвійна експозиція» запозичена від фотографічної термінології – нашарування двох зображень. Кожен малюнок відображає дві реальності: війна та повсякденне життя у місці, де перебуває художниця.
Руху Опору.
Інсталяція. 2022
Відео, 10 хв.
2022
Інсталяція.
Відео документація перформансу 2 хв, планшет, арматура, металевий дріт, глина.
2022
Відеодокументація.
2023
Володимир Невідомий проживає в психоневрологічному інтернаті в Пущі-Водиці. Володимир більш зосереджений на колекціонуванні, ніж на створенні мистецтва. Він ніколи не розлучається з власним архівом, в якому можна знайти не тільки малюнки, але й рецепти до медичних препаратів, чиїсь нагороди, упаковки, маленьку книжечку Рільке, берет, частини чужого щоденнику. У такому стані архів Володимира можна побачити лише раз, бо він постійно рухається і трансформується. Володя постійно поповнює його знахідками або щось втрачає із нього, таким чином архів ніколи не завеликий, і його можна було брати з собою куди завгодно.
Відео, 7 хв.
2022
У медитативній відео роботі автор поєднує кадри литовського курорту Паланга, відомого нудистським чоловічим пляжем із зображеннями подібного місця на курорті біля українського міста Сімеїз. Після окупації кримського півострова спогади художника про Сімеїз залишилися у примарних відчуттях та невеликій кількості світлин.
Північний і південний курорти були «місцями підвищеної комунікабельності чоловіків і циркуляції інформації про гомосексуальні стосунки, де чоловіки набували своє перше відчутне знання сексуального кодування. Вони забезпечували нові способи самоорганізації і зумовили різні події в суспільстві, яким вдалося уникнути суворих радянських правил. Врешті-решт спричинили формування організаційної активності, яка відбувається сьогодні».*
*Аугустас Чічеліс «Читання між рядків: місця чоловічих товариств з одностатевим потягом в кінці 20-го століття в Литві». Гендерне дослідження в Центрально-Європейському Університеті.
Відео, 35 хв.
Львів, 2023
Мимюзікл – вокально-учасницька дія, що відбувається на базі волонтерської ініціативи Kukhnia-Львів та шелтеру Pidsoma. З початком повномасштабної агресії росії, танцювальний осередок Soma.majsternia перетворився на прихисток та місце готування їжі для тих, хто потребував. Рік потому переселенці різного віку продовжують жити у стінах старої книжкової фабрики. Облаштування прихистку зусиллями ВПО та активістів супроводжувалося поступовим «охудожненням» спільного побуту. Кульмінацією цього стала мистецька резиденція-мюзикл, уможливлена підтримкою європейських інституцій (Baltic Art Center, Milvus Artistic Research Center, Шведський Інститут). «Список покращень», проспіваний учасниками та учасницями мюзиклу ставить під питання співвідношення необхідного та надлишкового, саму динаміку міжнародної солідарности. Навички самооборони, що їх переселенець Володимир викладає в одному із сюжетів, слугують уроком продуктивної агресії. ВПО та художники обмінюються снами та спогадами, загадують бажання, готують їжу посеред постійної непевности. Зрештою, мюзикл набирає форми концерту вітань: серії емпатійних повідомлень між різними локаціями, поколіннями та типами досвідів.
Учасники та учасниці мюзиклу: Дмитро Ткаленко, Тамара Ткаленко, Олександр Пилипеко, Олена Мордик, Катя Лібкінд, Диметрій Старкґард-Веньєр, Володимир Пилипенко, Миро Клочко, Олексій
Мінько, Ірина Лоскот, Томаш Гажлінські, Ларіон Лозовий, Тоня Зеленіна.
Кураторка Ольга Марусин.
Відео, 14 хв.
2022
Фільм-есе про форми пам’яти.
За участі Оксани Леути та Катерини Яковленко.
Створено для лабораторії мистецьких досліджень досвідів війни «Земля повернення, земля турботи».
Відео, 3 хв.
2022
Відео, 2 хв.
2022
Відео, 4 хв.
2022
Відео
2022-2023
Відео, 75 хв.
2022
— візуальний образ міста Лисичанськ, Луганської області, зроблений зі знайдених архівних матеріалів телеканалу «Акцент».
Через дивний наратив каналу та умов, в яких було знайдено ці архівні записи, фільм створює сюрреалістичну картину міста, яке намагається не бачити своїх проблем та живе у спотвореній реальності. І в той же час ніби готується до нового колапсу.
Персонажі фільму часто говорять про майбутнє, висловлюючи свої надії чи мрії, але ще не зустріли майбутнє, яке настане повним руйнуванням та почуттям занедбаності.
Структура фільму складається із двох частин:
Перша частина показує минуле в об’єктиві телеканалу «Акцент». Ці матеріали винесені на передній план. Технічно вони створені у форматі 4:3, оскільки все відео зроблене на застарілих касетах VHS.
Друга частина фільму проходить між 2014 й 2022 роками та занесена на фоновий план. Це наше сьогодення, і майбутнє, яке вже настало для міста, де ми бачимо повну розруху через війну в Україні та процеси деіндустріалізації Донеччини та Луганщини. Вони почались ще в 90-х роках, проте їх наслідки стали особливо помітними в 2010-х роках.
На задньому плані також видно саму будівлю телеканалу «Акцент» станом на 2019 рік. Для фонової частини використовується співвідношення сторін 16:9.
Відео, вишивка.
2022
Це спроба пояснити, як в 2022 році після 10 років вегетаріанства я почала їсти м'ясо.
Інсталяція.
Відео Андрій Лисецький.
2022
17 квітня 2022 року.
53 день після повномасштабного вторгнення.
Потрапивши в зруйнований російською ракетою будинок, Михайло Алексеєнко познайомився з власником квартири №14, який збігався з номером квартири, де мешкає він. У тій квартирі він знайшов дитячі фарби та потрощений кришталевий сервіз. Знайденими фарбами на тому ж місці художник почав замальовувати уламки келихів за допомогою пальців. Власник квартири дозволив забрати ці речі. Вже в майстерні художник підсвітив кришталь, тінь від нього нагадувала уламки від снарядів, які він замалював також.
Відео, 7 хв.
Музика Микити Моісеєва.
2022
Відео, 10 хв.
2022
Відеоробота намагається оприявнити крихкість неба та страх дивитися на нього, притаманний людям з травматичним досвідом.
Компіляція знайдених кадрів – це небо у його добовому циклі: ранок, день, вечір, ніч та ранок. Це небо над Україною у його різних станах: до та після російсько-української війни. Наприкінці кадр із наближеним сонцем, подібним до вибуху водневої бомби. Звуковий супровід відео – це російська військова радіочастота 4625. Чути голос чоловіка, який промовляє числа та імена, які не мають сенсу. Є версія, що радіочастота 4625 – частина ядерного комплексу “Периметр”. Цей комплекс автоматичного керування масованого ядерного удару у відповідь був створений у СРСР на піку Холодної війни і використовуваний Росією.
Діджитальні зображення.
2022
Відео, текст.
2022
Я прокидаюся кожні декілька годин посеред будь-якої дії. Пів дня залпи катарсисів, пів дня ніщо. Поки не полишає думка, що ми у повторюваній марі якогось ветерана, що нам підсовують не нашу травму. Що пацани вирішили зробити реконструкцію з тими ж словами, ідеями, інструментами, рухами, аби з допомогою такої гри витіснити те, що сталося з ними у Другій та опісля. Що “великому російському народу” треба просто ще раз перемогти війну, аби забути про те, що він давно вбитий та репресований. Можливо, вони у якийсь спосіб відчувають, що їх смерть – це єдина правда в їхньому житті і тому так охоче закидують нас власними тілами, прагнуть відчути хоч щось справжнє.
Час арештований та перебуває в ахує.
Я молюся матерії та реальності.
У третій день війни я відчула, як до мене підступає страх, той страх, від якого, кажуть, німіють кінцівки. Я вийшла до саду, лягла на землю, і вона пройшла крізь мене, крізь моє тремтіння та зробила мене мертвою, невразливою. Я виявила, що тепер від страху залишилася тільки його сила. Моє тіло нагрівається і мерехтить так, ніби збирається розплавити світ собою. Мені зрозуміло, що примусова свобода людства почнеться з України. Все, що є, йобнулось і тепер виросте наново з того зламаного, але дуже живого центру, який світиться від зв’язків між людьми.
На відео метелик Ідея Левконоя. Я придбала її лялечку і дуже чекала урочистої з’яви цієї сексмашини, дуже чекала живої краси і якось багато сенсу надала його приходу. За тиждень до війни він видзьобався, його животик був пошкоджений, одне крило повністю зім’яте, інші просто не змогла розкрити, він перечіплявся за ноги та намагався махати м’якими крилами ще два дні. Я годувала його та ридала так, як ніколи ще не ридала за війну. Все моє життя зійшлося в цій асиметрічній зламаній мандалі, все, що відбувалося, і все, що ймовірно буде, буде як цей метелик. Нічого більше живого не могло до мене вилізти. Це той центр, з якого я продовжуюсь тепер.
Відео, 6 хв. Звукове оформлення Іван Скорина та Богдан Бунчак.
2022
Відео, 9 хв.
2022
Робота була створена під час "Резиденції про майбутнє" в "Асортиментній кімнаті".
Відео, 40 хв.
2022
Досліджуючи інвазивні рослини протягом приблизно 10 років, Кахідзе дивиться на природу інвазивности рослинного світу крізь призму військових заворушень людей, зокрема повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Художниця написала п’єсу, в якій говорять лише рослини, деякі люди також приєдналися обговорити співіснування у неоколоніальному світі, де рослини так само можуть бути жертвами та загарбниками. П’єса була створена на замовлення 8-го бієнале Artishok «Ботанічні свідки» у Таллінні.
Інсталяція.
Гуаш, папір, планшет, відео 13 сек.
2022
